18-та неділя після П’ятидесятниці
2 Коринтян 9:6-11; Луки 5:1-11 

БОГ МАЄ СИЛУ НАС ЗБАГАТИТИ

Апостол Павло висловлює думки й настанови щодо наших пожертв і нашого вкладу в Боже діло, на Церкву:
"Хто скупо сіє, - той скупо й жатиме, а хто сіє щедро, - той щедро й жатиме. Нехай кожен дає, як серце йому призволяє, - не в смутку й не з примусу, бо Бог любить того, хто з радістю дає." /2 Коринтян 9:6-7/.

Є Церкви в деяких державах /як, наприклад, Англіканська в Англії/, якій люди мають давати з обов'язку, тобто - з державного примусу. Такі Церкви, - ще-коли вони мають привілею бути державними, - збирають великі суми грошей. Їхні каси завжди повні, хоч самі храми можуть бути в день Господній пустими.

Наша Церква, приймаючи глибокий зміст настанов апостола Павла, не хоче мати такої привілеї, бо ми переконані, що коли людина дає з щирості серця, з любові до Божого діла, то вона своєю вкладкою, пожертвою вкладає й поглиблює свою любов до Бога, до Церкви.

Церква, стаючи її матеріальною власністю, стає їй близькою й дорогою духовно. Коли людина, наприклад, стає членом Церкви й дає свої датки на будову храму-будівлі, то вона тим спричиняється до поширення проповіді Слова Божого, до того, щоб Богослужіння служилися для спасіння людей.

Поза формальною членською вкладкою, кожний православний християнин дає свою датку, пожертву в міру своїх можливостей. Та є люди, які ще не виробили в собі належної християнської свідомості, тому вони вважають, що один долар, покладений на тацу - це цінність, гроші, а витратити пару доларів на пиво - це ніщо, розвага, - бо що ж можна придбати в ці часи за один долар?

Багато людей ще не спалили за собою мостів байдужості. Коли апостол закликає дарувати не з примусу, а від щирості серця, то тим ми зобов’язані радитись з нашою совістю, щоб наші датки завжди були дарами, які б виявляли й висловлювали нашу любов. Щоб ми не давали, як державний податок - так мало, як тільки можливо.

Треба також врахувати, що є люди, які бувають дуже рідко в церкві на Богослужінні, отже вони мусіли б запитатися своєї совісті стільки вони могли б давати щонеділі й відповідно виявити свою щедрість і любов до Божого діла.

Людина, християнин має також чесно думати й вірний висновок робити: коли б і другі люди приходили тільки зрідка на Богослужіння, зрідка давали на Церкву, то в тім храмі Богослужіння б не служилися, Євангелія не проповідувалася й то було б відображення їхньої любові до Бога...

Спостережено, що піти до храму вряди-годи - це стало нормою, звичаєм для багатьох людей. Вони навіть ніколи не задумаються, що своїм ставленням до Божих настанов, до Божого діла, - вони руйнують Церкви. Якби хтось поставив деяким людям таке обвинувачення, то вони б рішуче його заперечили, але такий висновок відображає тільки справедливу оцінку дій певних формальних християн.

Ми маємо бути свідомі, що заповідь:
“Шість день працюй і роби всю працю свою, а день сьомий... – для Господа. Бога Твого...”, отже - служи Господеві Богові твоєму, /Вихід 20:9-10/ - та заповідь зобов'язує нас.

В Церкві все робиться з доброї золі, з свідомості, але в певній системі, правопорядку. Апостоли, коли їх покликав і зобов'язав Христос, проповідували науку Христову, його Євангелію з дня на день, рік-річно. Вони взяли на себе обов'язок добровільно, але виконували його систематично, послідовно, аж до смерті мученицької /за виключенням апостола Івана, який помер природньою смертю/.

На священика нікого не можна насильно висвятити, але коли висвячений, він мусить перетерпіти всі невигоди й бути священиком до кінця життя. Він не може прийняти будь яку поплатну роботу в цім році, а потім вертатися знову до священства... В деякій мірі, - він, як вояк, вояк Христовий що сповняє своє покликання щоденно, щорічно. Той, хто бачить священика тільки зрідка в церкві /храмі/, ніколи не зрозуміє його праці й посвяти.

Так само кожний християнин повинен розуміти свій обов'язок: кожний може працювати для здобуття хліба щоденного в різних місцях, на різних роботах, але тут - в Церкві Христовій - ми повсякчасно перебуваємо, щодня, а не тільки тоді, як знайдемо вільний час взяти участь у Богослужінні. Християнами, достойними, безумовно, повинні бути люди кожного дня й відчувати себе зобов'язаними перед Богом і своєю совістю давати, жертвувати Церкві “не в смутку й не з примусу” /2 Коринтян 9,7/, працювати для неї в міру покликання й своїх здатностей.

Апостол Павло нам радить від Бога:
“І ми маємо різні дари, згідно з благодаттю, даною нам: коли пророцтво - то виконуй його в міру віри, а коли служіння - будь на служіння, коли вчитель - на навчання, коли втішитель на потішання, хто подає - у простоті, хто головує - то з пильністю, хто милосердствує - то з привітністю.” /Римлян 12:6-8/.

Робімо все те постійно у своєму покликанні й Господь винагородить слуг своїх. У Бога ніхто не забутий.