12-та неділя після Тройці
1 Коринтян 15:1-11; Матвія 19:16-26

Так сказав молодий чоловік Ісусові Христові, коли Господь сказав, що для осягнення вічного життя треба насамперед виконувати заповіді. Дійсно виглядав той молодий чоловік зразковим: він не просив у Ісуса жодних матеріальних милостей, бо був здоровим, був матеріально забезпеченим і прагнув осягнення духовних цілей – “мати життя вічне”. /Матвія 19,16/

Та, як виявилося, той юнак не був досконалим. Господь, очевидно, відчував те, але для виявлення духовної завершеності сказав йому:

“’Коли хочеш бути досконалим, - піди, продай добра свої та й убогим роздай, - і матимеш скарб ти на небі. Потому приходь та й іди вслід за Мною.’/Матвія 19,21/.

Почувши ж юнак таке слово, відійшов, зажурившись, бо великі маєтки він мав.” /Там же, 22 вірш/.

Так здавалося усе просто, але продати й роздати - то було проти його сил. Того він не міг зробити, бо, як видно, унаслідував велике майно й любов до нього не могла в молодого чоловіка перебороти любов'ю до Спасителя. Певно й цілком зрозуміло - таких учнів Icyс Христос не потребував, бо ж така людина могла під загрозою завжди вибрати собі свої маєтки замість Господа й правди Його.

Ми не кажемо, що той молодий чоловік був недобрий, - він злого нічого не вчинив, намагався навіть виконувати Заповіді Божі, як він твердив, але іспиту Христового він не витримав... Властиво, сам того не відчуваючи, молодий чоловік не ісповідував належно першої Заповіді Божої: “Я Господь Бог твій і нехай в тебе не буде інших богів...” А в нього був інший божок - маєтки.

Якби не мав тих великих маєтків, то можливо й не було б жалко розстатися з ними. Отже матеріальні добра спутали того молодого чоловіка й він не міг визволитися... Тому й засвідчив Господь правду в присутності багатьох своїх учнів:

“Поправді кажу вам, що багатому трудно ввійти в Царство Небесне.

І ще вам скажу: Верблюдові легше пройти через голчине вушко, ніж багатому в Боже Царство ввійти.” /Матвія 19:23-24/.

Останнє твердження про верблюда - безумовно гіперболічне, але ми численними життєвими фактами переконуємося, що матеріяльні багатства, вірніше - любов до них, прив’язаність - у великій мірі спричинювалися до зради й відступництва серед нашого ж народу. Це чому багато з української шляхти, з козацької верхівки пішли на послуги Польщі чи Росії.

Вишнивецькі, Острозькі, Шептицькі, Родзянки, Кочубеї і безліч інших, щоб зберегти свої маєтки, щоб зберегти чи розширити свої привілеї, - і віру, і народність свою міняли, і вислужувалися чужим правителям.

І ми не можемо казати, що всі ті люди були безбожниками, але вибираючи неправду ради житейської вигоди, ті люди фактично також грішили супроти першої Заповіді Божої, бо ж не Бог займав у їхньому житті першість, а матеріяльні добра й привілеї. Ради збереження свого панівного положення вони криводушили, служили Богові й мамоні. /Матвія 6,24/.

Багатство само по собі, як набуте чесною працею й діяльністю, не має в собі нічого злого. Багатство дає нагоду виявляти великодушність, милосердя, дає нагоду чинити добрі діла. Такі багаті люди, як гетьман Іван Мазепа, митрополит Петро Могила, Симиренко, Чикаленко, чинили багато добрих діл своїми пожертвами на церкви, на розвиток шкіл, на видання Кобзаря /Симиренко/, на підтримку науково-освітніх установ.

Але одночасно багатство й сковує духовність, душу людську. Людина у великій мірі робиться невільником того ж матеріального багатства й мусить у багатьох випадках криводушити, щоб його затримати чи розширити.

Ми, звичайні люди, у світлі Христового іспиту молодого чоловіка й Його ствердження, що багатому тяжко увійти в Царство Боже, можемо питання поставити й перед своєю совістю: як у нас справа стоїть?... Ми всі в певній мірі маємо матеріяльні посілості - чи готові ми позбутися їх, щоб засвідчити правду ісповідання нашої віри, коли б створювалася певна критична ситуація?

Ми повинні в різновиддя поставити те питання перед нашою совістю, і ніхто нам не дасть відповіді, крім нас самих. Але те питання ми маємо ставити, бо ж багато з нас, як і той молодий чоловік з Євангелії, вважає себе за виконавця Заповідей Божих, а дехто навіть приходить до Сповіді й твердить, що він безгрішний...

Отже, треба не докоряти іншим, а запитатися самих себе, - тієї чесноти ми всі потребуємо. Амінь

Протоієрей Тарас Славченко