1-ша неділя Великого Посту
Євреїв 11:24-26; 32-40; 12:1-2; Івана 1:43-51

Господь Іcyc Христос так висловився й засвідчив про ціль Свого приходу на землю:

“Я на те народився й на те прийшов у світ, щоб засвідчити Правду. І кожен, хто з Правди, той чув голос Мій,” (Івана 18,37).

Христос прийшов на землю, щоб засвідчити Правду Віри, навчити ту Правду Віри людей, щоб вона пройняла душі, чуття й розум їх, щоб Правда Віри проросла й утвердилася в людях і стала джерелом, основою їхнього спасіння.

Тому і апостоли, і святі Отці Церкви перших віків християнства особливо дбали за збереження, визначення й утвердження Правди - основних істин Христової віри у серцях-душах віруючих . (Великі зусилля вкладено на визначення Символу Віри.)

І тому навіть на закінчення Вечірні чи Ранкової Відправи введено урочистий спів-прохання:

“Утверди, Боже, Святу Православну віру і всіх православних християн на віки вічні.” - Це щоб християнам завжди нагадувалося, щоб вони були свідомі, що яку б Службу Богові ми не служили, які б побожні пісні ми не співали, які б обряди ми не звершували, а збереження, зміцнення - утвердження в собі Правдивої, Істинної віри - це основна необхідність для нашого спасіння “на віки вічні”.

Від самих початків існування Христової Церкви знаходилися люди, які намагалися вносити фальшиві, неправдиві вчення у Христову Церкву. Але доки віра Христова, Церква Христова переслідувалася в країнах поширення Християнства (а це в основному на території величезної Римської імперії), в Церкву Христову мало попадало людей, які б могли спокуситися хитрощами диявольськими, єретичними вченнями. Бо ж віруючі люди мусіли свою віру, свої переконання відстоювати ціною свого життя.

Одначе, коли в 313 році була проголошена свобода ісповідання Христової віри Константаном Великим так званим Медіолянським едиктом, і коли сам імператор Константин, з своєю матір’ю Єленою й двірським оточенням, приєднався до Христової Церкви, то, ради збереження упривілейованих позицій у державі, до Церкви Христової потягнулися, приєднувалися люди з нещирими намірами, люди сумнівних моральних репутацій.

Назовні, формальні ті люди мусіли, очевидно, проходити катехизацію, але прийняття основ Віри Христової часто було нещире, лицемірне. В душах своїх багато згаданих людей лишалися або поганами, або невіруючими взагалі.

І, користуючись таким послабленням моральних, віроісповідних вимог, у Церкві Христовій появилися різні фальшиві вчителі, вовки в овечій шкірі.

Воля до ісповідання християнства, надані привілеїв Церкві Христовій від державної влади, притупили в людях настанови й остороги Христові (Матвія 7,15) та апостольські (Дії Святих Апостолів 20,29).

Появився відомий пресвітер Арій з Александрії, який навчав, що Ісус Христос не Бог - рівнославимий з Отцем. Появилися й інші фальшиві вчителі віри. Серед тих учителів віри, проповідників були люди впливові, добрі красномовці, озброєні тодішньою розвиненою грецькою філософією й вони могли спокусити багатьох.

Вселенські Собори Христової Церкви, які збиралися нерегулярно від 325 до 787 року сім разів, в основному й скликалися, щоб зберегти чистоту й утвердити Правду віри Христової, яку на землю приніс Господь Ісус Христос. Ті Собори визначали основні правди Христової віри, відсторонювали й викривали вовків в овечій шкірі. Одначе, був у Церкві Христовій дуже критичний час, коли учителі фальшиві схилили на свій бік Лева III, імператора Візантійської імперії в 717-740 роках.

Згаданий імператор Лев 3-й, користуючись поєднанням державної влади з церковною, яка заіснувала в той час у Візантійській імперії, видав 726 р. наказ про зняття ікон по всіх церквах і публічних місцях імперії.

Тут треба розуміти, що імператор Лев не тільки хотів догодити людським міркуванням фальшивих учителів віри всередині Церкви Христової, а також хотів тим едиктом знайти порозуміння з магометанами, які були тоді фанатичною молодою силою, яка противилася будь-яким релігійним зображенням.

В 729 році Лев 3-й видає другий едикт проти шанування святих ікон, встановлює суворі кари супроти тих людей, які ще шанують святі ікони, зображення святого Хреста Господнього.

Те жорстоке переслідування шанувальників ікон продовжувалося й за наступників Лева 3-го, тяглося те гоніння протягом 60 років. Переслідування чинилося силою могутнього державного апарату, в тому числі - при допомозі війська.

Всі правдиво ісповідуючі Бога, що шанували святі ікони, були усунені з державної служби, а їхні місця обсаджувалося людьми, які з жорстокістю переслідували правдивих визнавців віри Христової, або, як ми кажемо, - Православ’я.

І, не дивлячись на жорстокі кари, переслідування, заборони, - Правдива віра зберіглася в серцях віруючих. Ікони було переважно понищено, але Дух Істини - дух правдивого визнання Бога, Христа, зберігся, якщо не в офіційних провідниках, то в подвижниках віри, в душах-серцях глибоко віруючих християн.

А що ті глибоко й щиро віруючі християни були прихильниками шанування святих ікон, зображень Господа Ісуса Христа, Його Пречистої Матері та святих Апостолів, мучеників за віру Христову, то назовні їх називали іконошанувальниками, а їхніх супротивників, відступників від істини - іконоборцями.

Жорстока фізична сила державного апарату могла принести тяжкі страждання істинним ісповідникам Христа, але вона не могла й ніколи не зможе вбити Духа Істини, який утвердився в серцях-душах віруючих людей, який завжди перебуває в Церкві Христовій. Тому то Господь Ісус Христос і сказав, що Він побудує Церкву Свою на камені віри “і сили адські (пекельні) не переможуть її” (Мт.16,18).

Тому то, хоч завдано було багато терпінь і страждань віруючим людям, правдиво ісповідуючим Бога християнам, іконоборцям часів Льва 3-го й його наступників на імператорському троні, прийшов час і VІІ Вселенський Собор Христової Церкви, скликаний у 787 році за ініціативою патріарха Тарасія, положив кінець переслідуванням тих християн, які шанували святі ікони.

Але забрало ще майже других 60 років, щоб очистити Церкву й державний апарат Візантійської імперії від іконоборців. Треба було виховати й перевиховати багато людей, просвітити їх істиною, щоб та істина перемогла (восторжествувала) в душах людських, щоб вона міцно утвердилася в Церкві Христовій.

На скликаному Соборі Церкви в 842 році в Константинополі було стверджено, що істина перемогла в Церкви - перемогло Православ’я. Вирішено було врочисто відзначити перемогу Православ’я окремим святом. Це й було зроблено в 843 році в І-шу неділю Великого Посту. Від того часу Вселенська Православна Церква щорічно в І-шу неділю Великого Посту відзначає перемогу Православ’я й називає цю неділю - Неділею Православ’я.

Святкуючи це свято, відзначаючи перемогу Православ’я, ми на зразках минулих історичних подій у Христовій Церкві утверджуємося в переконанні, що, не зважаючи на сучасні єретичні вчення фальшивих учителів і фальшивих пророків (Мт. 24,11; 2 Тимофія 4,3), не зважаючи на жорстокі переслідування ісповідників віри Христової безбожниками, не дивлячись на нищення не тільки ікон, а храмів Божих, всіх інституцій Церкви, Правда Божа, яку приніс у світ Христос, - в кінці переможе, восторжествує, бо сила Церкви Христової в перебуванні в ній Духа Істини, який вічно в ній перебуває, і тому й сили диявольські, сили адські її не переможуть. (Мт. 16,18)

Амінь.

о. Протоієрей Тарас Славченко

В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…

Читайти далі