30/35-та неділя по П’ятидесятниці
Колосян 3:12-16; Луки 18:18-27

Сказав Господь: “Як тяжко багатим увійти в Царство Боже!”

Отже у цьому євангельському випадкові багатство, вірніше – прив’язаність до матеріального багатства не дала змоги увійти чоловікові на дорогу до Царства Божого. Ісус Христос кликав того молодого чоловіка в учні свої, щоб він ішов вслід за Ним (Луки 18,32), але перед тим той мав позбутися своїх маєтків: “Розпродай усе, що ти маєш, і вбогим роздай.”/там же/

Молодому чоловікові, як з усієї розповіді видно, хотілося бути з Ісусом Христом, хотілося успадкувати “вічне життя” (Лк.18,18), хотілося бути в єдності з Богом, але, як виявилося, свої маєтки він таки більше любив, як єднання з Богом. Тому він, коли почув про передумови, коли дізнався, що маєтків треба позбутися, то відійшов, “засумував” (Лк.18,23). Молодий чоловік думав, що він змалку виконує всі Заповіді Божі, але виявилося тут, що він найпершої й головної Заповіді Божої - про ісповідання Єдиного Бога не виконує. Тобто, - розумово, теоретично він визнавав ту Заповідь, але практично в житті в нього першість займали маєтки, прив’язаність до матеріального добра, а не Бог і Його воля.

Коли ж Бог у людини займає якусь другорядну ролю, коли на першоцу місці є щось інше, то та людина не ісповідує належно Єдиного Бога. Правдиві визнавці Бога мусять мати Його тільки на першому місці й любити його “всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом” (Лк.10,27).

Половинчастості у відношеннях із Богом не може бути, любов до Нього, готовність виконувати Його волю має бути абсолютними. Коли ми здобулися на такі відчуття до Бога, на таку віру в Нього, - тоді нам відкрита дорога до Царства Божого, - тут на землі, а потім і у вічності - до Царства Небесного.

Перешкодою йти тією дорогою спасіння може бути не обов'язково багатство: є люди, які байдужі до всяких матеріальних посілостей, але вони є раби алкоголю, - вони не можуть без нього обійтися, отже вони фактично в раби гріха (Римлян 6,17), а не раби-слуги Божі. Гріх такими людьми володіє.

Є люди, які є рабами інших пристрастей, які сковані тими пристрастями й тому не можуть слідувати за Христом, як не міг іти вслід за Ісусом згаданий багатий юнак. Кожний із нас може перевірити себе, свою вірністю Богові - чи ми готові відмовитися від будь яких приємностей світу цього й іти вслід за Христом? Поставмо те питання перед своєю совістю й ми будемо мати правдиву відповідь, совість нас не обманить, - вона від Бога. То радар нашої душі.

Але ставмо питання також у відношенні до інших Заповідей Божих, адже ж Ісус Христос сказав, що передумовою унаслідування життя вічного, життя в Богові, - виконувати Заповіді (Лк. 18,19). Безумовно, першою й головною Заповіддю є перша - про визнання Єдиного Бога. Друга Заповідь фактично доповнює першу. Але погляньмо на інші Заповіді.

Багато-хто з нас може сказати, що він /вона/ не вбивають. Але багато з нас не задумується над тим, що людину можна вбити чи тяжко поранити словом. Так, - словом з уст людських. Неправдиві докори, обвинувачення можуть чутливих людей ранити до глибини душі. Мені особисто доводилося чути признання однієї жінки, що вона в дитячому віці, разом із іншими своїми братами й сестрами, фальшиво обвинувачувала перед батьком свою мачуху у поганих вчинках, які та ніколи не звершувала. І та ж жінка думає, що фальшивими обвинуваченнями вони свою нерідну матір, яка була чесною людиною, передчасно звели в могилу.

Так само й що до інших Заповідей Божих. Ось, коли пишу ці рядки /серпень 1982 р/, читаємо вістку в газеті, що один чоловік даремно просидів у в'язниці 11 років, бо проти нього свідчили два фальшивих свідків, які неправдиво стверджували 11 років тому, що вони бачили, як він убив людину. Неправдиве свідчення проти ближнього - це великий гріх, таким він був тисячі років тому, таким він є й тепер.

Заповідь Божу – “Шануй свого батька й матір”- треба нам також ставити перед своєю совістю. У старозавітному кодексі, даного через пророка Мойсея було тверде визначення, що:

“А хто вдарить батька свого чи матір свою, той конче буде забитий.” (Вихід 21,15)

Звичайно, в Новому Заповіті ніхто не примінює таку сувору кару, але і в Новому Заповіті Христос нам нагадує, що пошанування батька й матері - лишається зобов’язуючим. Ми не шануємо батька й матір під загрозою кари, а з любові й вдячності до них. Одначе, ми повинні завжди нагадувати собі, що в тому пошануванні наших родителів є Божа воля. Отже, коли ми любимо Бога й шануємо волю Його, то ми також виконуємо його волю по відношенню наших батьків.

У країнах де ми живемо (Канада, США), батько й мати звичайно мають мінімальне матеріальне забезпечення, але хто мав нагоду відвідувати чисельні т. звані “nursing homes”, “rest homes”, хронічні відділи багатьох лікарень, то ми пересвідчимося, що там наявне матеріальне забезпечення, є догляд над тілесними потребами старших і немічних людей, але ж ті доми також свідчать про малу або взагалі про відсутність любові й пошанування дітьми своїх батьків і матерів.

Там тих старших людей доглядають молодші люди, але тільки за платню. Любові там майже не відчутно, тому, з погляду духовного й морального, ті доми для опіки над старшими й немічними людьми є дуже холодні. Багато з тих людей не мусіли б бути в тих домах, - адже ж у них є діти, які в більшості мають досить місця в своїх хатах для батька чи матері. Місця в хатах їхніх вистачає, та не вистачає, очевидно, місця в серцях, у чуттях їхніх, через те багато батьків і матерів у тих бездушних холодних домах.

Звичайно, може бути й вина в тому самих батьків-матерів, ми не ставимо себе в ролі суддів. Але діти завжди мусять дбати не тільки за матеріальні, тілесні потреби своїх батьків-матерів, але також за духовні.

Виявлення любові до батька й матері - зігріває їхні чуття, створює теплоту душевну, яка лікує й їхні тілесні немічі. Також дітям необхідно завжди дбати, щоб їхні батьки, як тільки є змога, перебували і в немічах серед людей свого народу, своєї віри. Щоб вони мали друковане слово й Слово Боже в рідній мові.

Та найперше діти повинні подбати, щоб їхні батько й мати були в єдності з Богом через Церкву свого народу. Треба розуміти, що православний українець ніколи не може задовольнятись обслугою від румунського чи грецького священника. Віра може бути та сама, але наш нарід має самобутню духовність, яка була й є відмінною від духовності інших народів.

Було б хибним і несправедливим, якби ми думали, що Заповідь Божа про пошанування батька-матері зобов'язує тільки одну сторону. Апостол Павло навчає нас від Бога:

“Діти, - слухайтеся своїх батьків у Господі, бо це справедливе.

‘Шануй свого батька та матір’ - це перша заповідь з обітницею...

Але одночасно ап. Павло дає й настанову батькам:

“А батьки. - не дратуйте дітей своїх, а виховуйте їх в напоминанні й остереженні Божому.” (Ефесян 6:1-4)

Батьки, які не виховали відповідно своїх дітей, які не прищепили їм Божі настанови, можуть нарікати тільки на себе. Не забуваймо справедливих слів того ж апостола:

“Бо що тільки людина посіє, те саме й пожне.” (Галатів 6,7)

Намагаймося виконувати Заповіді Божі й Христові, - вони вказівки на дорозі життя нашого; сповнення їх - приведе нас до єднання з Христом і Богом нашим, до вспадкування вічного життя в Богові, за яке так турбувався згаданий в Євангелії молодий чоловік.

Амінь.

о. Протоієрей Тарас Славченко

В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…

Читайти далі