20-а неділя після П’ятидесятниці
Галатів 1:11-19; Луки 7:11-16

В 3-му Антифоні на літургії ми співаємо: “Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться”, - ті слова, як і увесь текст недільного 3-го Антифону взято з Євангелії, із заповідей Христових, виголошених в т. зв. Нагорній проповіді (Матвія 5; Луки 6).

В євангельській розповіді, яка зачитується в 20-ту неділю після Тройці, розповідається, що коли Ісус, у супроводі його учнів і взагалі багатьох людей, наближався до міста Наїну, то назустріч вийшов інший великий натовп - похоронна процесія.

“Натовп був великий”, бо хоронили юнака, молодого чоловіка. Це ж відомо й в наші часи: коли трапляється така несподівана смерть молодої людини, то на похорон збираються, приходять багато людей. То цілком природньо.

Також природньо було, що за гробом ішла й тяжко плакала-ридала мати покійного юнака. Для матері, скільки б дітей вона не мала, завжди дуже тяжко хоронити їх, але в цьому випадку - мати мала єдиного сина й була вдовою. Отже горе тієї матері було надзвичайно тяжке, - ніхто з людей напевно не міг її утішити.

І коли безутішно тяжко ридали мати, то її скорбота передавалася іншим людям, - плакало багато людей, як це й тепер буває на подібних похоронах. Але вже самий плач облегшував людську душу; плач - це також дар від Бога, щоб наша душа в скорботі й тяжких переживаннях знайшла відпруження.

Люди мають скорботи в житті, звичайно, не тільки через смерть ближніх, але через різні причини: звільнення з роботи, часом з причини закриття підприємства, через тяжкі хвороби, свої чи наших ближніх, через сімейні неполадки й свари, через зневагу й приниження, і через багато інших причин.

І коли людина в час тяжких переживаннях не забуває, що вона ніколи в світі не буває сама, коли через молитву знайде дорогу до відчуття свого зв’язку з Богом-Творцем, то вона і в сльозах скорботи знайде утіху й відзискає душевну рівновагу.

Те особливо треба підкреслити, бо в наш вік багато людей у час горя 1 тяжких переживань забувають за той дар Божий, що в плачі, й сльозах, коли ми покладаємо надію на Бога, Бог дарує нам можливість відзискати душевну рівновагу. Отже, намагаймося не наполягати на таблетки, на хімікалії, бо ж Бог-Творець всім тим необхідним обдарував нас при творінні.

Справді щасливі “ті, що плачуть”, роздумуючи про Бога й своє життя, бо Господь утішить їх і заспокоїть.

Кажуть, що жінки більше плачуть, частіше, - можливо тому вони й довше живуть (то, очевидно, тільки одна з причин). Англійці кажуть: “Віg boys don’t cry.”

Дотримання того етичного установлення наживає людям і язву, й інші внутрішні хвороби, в тім числі, як кажуть дослідники, - цукровицю (діябет). Сучасні пcихіятри свідчать, що коли хто мав тяжку хворобу, душевну біль, а та особа стримується від плачу, то хоч очі тієї людини не плачуть, то “плачуть”(корчаться) внутрішні органи, хворіє нервова система, може захворіти мозок.

Як у паровій машині е запобіжні клапани (“сейфті велвс”), так Бог Творець дав людині здатність до плачу. Тому сліз не треба соромитися, як не годиться соромитися дарів Божих взагалі. Господь Ісус Христос плакав, коли дізнався, що Лазар помер (Івана 11, 35), а Він же знав і навчав, що віруюча людина переходе від смерті до життя (Ів. 5, 24). Більше того, Він знав, що може воскресити, оживити Лазаря, і те Він і вчинив, але Ісус все ж плакав за Лазарем, бо Він його близько знав і любив.

Отже плакати людині - це найбільш природньо. Нерозкаяний грішник, як говориться в нашому прислів'ї, не заплаче. Але треба також пам'ятати настанову ап. Павла, що віруючі послідовники Христа не повинні сумувати за покійниками, “як інші, що надії не мають” (1 Солунян 4,13).

Сумуючи, оплакуючи наші втрати, наше горе, ми не повинні втрачати нашої віри, завжди мати надію, що Господь у силі допомогти нам у наших скорботах, нашій біді, у найтяжчих обставинах і залікувати наші душевні рани.

Христос утішив наїнську вдову, повернувши їй сина. Христос і в час його тілесного перебування на землі, і тепер не воскрешає всіх покійних, але воскресінням сина наїнської вдови Він засвідчив ділом, діями попередньо висловлену Ним істину: “Бо як мертвих Отець воскрешає й оживлює, так і Син, кого хоче, оживлює” (Ів. 5,21).

І воскресінням сина наїнської вдови, і пізніше воскресінням Лазаря (Ів.11-й розділ) - Христос засвідчив, що Він справді “воскресіння й життя” (Ів. 11, 25).

Господь також дав обітницю нам там же, як і в іншому місці, що хто вірує в Нього, і в Отця Небесного, що його послав, той має життя вічне, “і на суд не приходить, але перейшов він від смерті до життя” (Ів. 5, 24).

То ж нехай Господь буде завжди з нами, в усякому смутку й горі, як і в усіх наших радощах.

Амінь.

о. Протоієрей Тарас Славченко

В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…

Читайти далі