Коментар до Декрету про Місійну Діяльність Церкви Ad gentes – “ До народів”

о. Ярослав Буцьора, д-р Богослов’я, професор Вінніпезького університету, Вінніпег, Канада

Згідно з переконанням сучасного екуменічного руху, двадцяте століття стало століттям еклезіології – цебто століттям Церкви. Ця богословська тема продовжує аналізуватися богословами і дотепер як головна тема екуменічного діялогу. Більшість християнських Церков в процесі екуменічного діялогу заявила, що одне Тіло Христове – Церква, основане Ісусом Христом, є внутрішньо розбите. Задля поєднання церковного роздору, екуменічний рух примушує християнські Церкви дефініювати і розробляти питання природи Церкви, котрі почали більше дефінітивно оформлювати аналіз її природи.

Досить важливим елементом в тому розвитку екуменічного руху є питання Другого Ватиканського Собору та його основних декретів. Питання Собору і його декретів торкається не лише Католицької Церкви, але це також важливий елемент в розвитку екуменічного руху. Серед важливих документів/декретів того Собору, особливе місце займає документ про місійність Католицької Церкви: ”Ad gentes”, затверджений Папою Павлом IV. Документ цей визначає орієнтацію місійности Католицької Церкви в її відношенні до всього творіння Божого.

Нашим завданням є дати загальний коментар цього документу з перспективи православного богослов’я. Завдання це особливо складне, оскільки повя’зує собою не тільки питання самої природи Церкви – еклезіології і її місії, але воно сягає теми самих основ богослов’я – тринітарного богослов’я, пнеуматології, христології, соторіології та других. Наш коментар обмежений до певних елементів декрету, котрі стосуються головних ділянок богослов’я і місійности Церкви.

Згідно того документу, головна ціль Церкви – це стати “загальною тайною спасіння” і оновленням світу в проповідуванному і встановленному Царстві Божому та поєднання всіх у Христі. Завдання це широкого маштабу, воно визначає засади-основи місії. Фундаментальним принципом в тому окресленні основ Церкви і її місії в світі є тринітарне богослов’я. На основі декрету, богословські джерела місії Католицької Церкви базуються на типології Іпостасей Святої Тройці.

В богословському принципі, цей декрет дотримується основнх принципів християнського богослов’я і патристичного мислення. Після представлення основних принципів Боготворення і економії Бога, декрет про місійність переходить від христології до питання пнеуматології і основнх джерел еклезіології. Тут важливим є додати, що в питанні тринітарного богослов’я, декрет про місійність Католицької Церкви чітко оформлює питання пнеуматології, представляючи походження Святого Духа в рамках Константинопольського Символу Віри. Церква “спонукана” Святим Духом поширювати спасенне діло людства. Згідно того декрету, постійне перебування Св. Духа в Церкві наділяє церковні установи “різноманітними ієрархічними й харизматичними дарами” для участи в таїнстві Христовим. Маючи за основу такі фундаментальні принципи богослов’я, декрет продовжує розвивати місійні завдання Церкви в її основах контекстуального життя. Одним із характерних і досить особливих елементів в контекстуалізації місійности Католицької Церкви видається бути втілення культурно-соціологічної ідентичности життя людини. Через контекстуалізацію місійність Церкви набирає нового характеру. У тому відношенні, місійність Церкви представляється контекстуально. Аналізуючи послідовність пізніших розділів декрету, він представляється як добре розроблена програма, коріння котрої сягають усіх ділянок та рівнів членства Церкви. Програма ця дуже чітко оформлена, вона охоплює всі складнощі життя Церкви в її відношенні до життя світу.

Аналізуючи цей документ з православної перспективи євхаристичної еклезіології, приходиться дивитись на цей документ як на програму сучасної великої корпорації. Таке аналітичне представлення місійности Церкви обмежує Церкву до сформульованих основ Собору. Хоч Церква представляється документом як “Тайна спасіння”, в цей самий час цей декрет чітко окреслює її параметри життя. Згідно з тим документом, Церква живе в світі в її місійному аспекті параметрами устійненими ІІ Ватиканським Собором. Документ в своєму змісті та конструкції схожий на Кодекс Канонів Католицької Церкви, що вказує на думання і залишки клясичного римського права. Хоч в своєму змісті декрет має багато богословського змісту основного і для православного богослов’я, одначе оформлення змісту декрету заховує західну спадщину богословського думання. Для православного обсерватора, дуже незручно прийняти таке чітке і логічно оформлене питання Церкви та її місійного життя. Виринає це з факту, що в православному богослов’ї ще дотепер не має офіційного прийнятого питання дефініції Церкви, котра будучи “Тілом Христовим” постійно актуалізується її внутрішним таїнственним життям. В православному богослов’ї, одинока програма місійности Церкви заключена в таїнственному житті в Христі. Дефініція Церкви як і її місіїї заключена і оформлена в її євхаристійному переживанні. Євхаристична еклезіологія представляє Церкву і її місію не питанням дефініції чи декрету, а питанням її життя в Ісусі Христі. Євхаристія визначає тотальність місійного життя Церкви, котра виходить поза рамки всяких параметрів чи програм. Місійність стає продовженням перебування Церкви в “Тілі Христовім”. Іншими словами, місія Церкви основана на її еклезіологічних підвалинах: вона принципово еклезіологічна. Місія- це Церква, і вона своєю природою завжди місійною. Це головна причина чому Православна Церква ще дотепер не має виробленої офіційної системи еклезіології і її місійности в світі. Вироблена система місійности Церкви, котра основана не на її внутрішньому житті, призначена на загибель. Тут напрошується питання, чи вживання контекстуалізації місійности Церкви, згаданої вище, не відбирає від неї цієї справжньої місійної ідентичности, котра вела Церкву до її торжественного життя в світі? Беручи до уваги природу Православної Церкви оформленої євхаристійним життям, нам треба бути критичними стосовно декрету про місійність Католицької Церкви «Ad gentes”. Жоден декрет не зможе охопити того, що завершене в житті Бога. Цікавим є сам факт, що це Собор “визначає засади місійної діяльности Церкви”, котрі вже визначені її внутрішнім життям. Це не декрети Церкви вели її місію двадцятивіковою історією, а саме переживання основ місії в її житті в Христі. З цієї причини, в православному богословії, місія представляється як передача/трансмісія сопричастя, котре виринає з самого Бога Тройці. Другими словами, місійність Церкви це не передача певних визначених доктринальних переконань, а вона стає уактуальненням нового життя в Ісусі Христі для оновлення і перетворення всього творіння Божого. Невід’ємним і досить позитивним є факт, що декрет про місійність Католицької Церкви починається тринітарним Богослов’ям. Одначе критичним видається факт, що документ не представляє послідовности того принципу в його застосуванні в житті. Одним характерним фактом Церкви, а через це і її місійности є те, що вона своїм життям відображає життя Св. Тройці. В своєму внутрішньому і зовнішньому житті Церква живе життям Самого Бога. В своєму житті Церква звернена внутрішньо до життя в Бога, де знаходиться джерело всього буття. Іншими словами, місійність в православному богослов’ї розуміється як постійна актуалізація життя Церкви в світі, через котру Бог уреальнює Його спасенне діло. Це є божественний процес, в котрому ввесь світ закликаний стати “Тілом Христовим”. Тому Православна Церква є досить обережна з формулюванням її внутрішнього життя принципами контексуальноого богослов’я. При тому виринає одне стимулююче питання: чи можливо прийняти твердження, що всяка контекстуалізація місії відображає внутрішнє життя Бога Тройці? Всяка відповідь на це питання мусить бути теологічно обміркована.

Одним шз основних елементів місії Церкви, котрий майже цілковито згадуєтбся в декреті про місійність Католицької Церкви, є її літургічний характер, нероздільно пов’язаний з євхаристичним сопричастям. Вся місійна програма Церкви заключена в її молитовному переживанні життя Пресвятої Тройці. Літургічна перспектива місії надає її особливого есхатологічного характеру, котрий охороняє її основні принципи в перспективі часу. Другими словами, літургічне життя Церкви надає місії особливого таїнственного характеру: завершенного і ще не скінченого. Цей принцип місії представляє Церкву як її постійність в часі. В тому розумінні, Церква і місія заховують свою ідентичність без огляду на змінність обставин життя чи його внутрішні особливости. Тому що місійність Церкви заключена в сопричасті з життям Самого Бога, її літургічно-есхатологічний характер продовжує передаватися з покоління в покоління, з віку до віку. Без того літургічного аспекту місія Церкви стає несправжньою. Що більше, без літургічного аспекту життя Церкви, котрий довершується в Євхаристії, Церква не може уреальнюватися стати Царством Божим. В тому розумінні, нам неможливо говорити про місійність Церкви без її літургічного життя. З того випливає, що місійність Церкви не може продовжуватися без її літургічного життя завершенного в таїнстві євхаристії. В тому аспекті, місійність Церкви літургічно обгрунтована і завершена. Місійність Церкви в тому відношенні стисло літургічна: вона євхарістийна. Того аспекту, так фундаментального для православного богослов’я в тому декреті про місійність Католицької Церкви цілковито бракує. Зосередження декрету на методології втілення місійного характеру Церкви відбирає від неї дії Святого Духа, котрий не може бути обмежений лише до визначеної форми. Благодать Божа, котра спасає і уздоровлює, замінюється логікою програми модерного життя. В тому процесі, Церква стає модерною корпорацією з визначеною і людино-оформленою ціллю.

Нероздільним елементом місії Церкви є аспект молитви, котрого в декреті про місійність Католицької Церкви зовсім пропущено. Вже від раннього Християнства місія Церкви мала дві паралельні і однаково важливі орієнтації: до світу і до Бога. Ці дві орієнтації уактуальнюють Церкву як одну цілість і їх ніколи не мішається або розділяється. Орієнтація до світу без молитовного аспекту не є послідовна апостольській Церкві. МИ не можемо забувати, що місія до світу це завдання для Церкви перетворити земне в небесне. Воно досягається молитвою. В православній традиції по відношенні до народу Божого і місії, особливо підкреслюється автентичність і динаміка святости кожного члена. Міцна молитовна динаміка члена Церкви зміцнює слово Євангелія. Людина, яка стає вселенням Духа Святого перетворюється в негаснуче Таборське світло будучого життя. В аспекті місії Церкви перетворена молитвою людина є безцінною і далеко кращою за всі декрети і офіційні документи Церкви. В історії Православної Церкви найкращою програмою місії Церкви були не розроблені богословами декрети, а прості святі люди і ченці, яких чесне і молитовне життя було найбільше переконливим і автентичним знаряддям місії. Це власне в них ми знаходимо те, що нам таке дороге для місійної автентичности Церкви.

В підсумку треба підкреслити, що питання місії, згідно з нашим аналізом, є питанням еклезіологічним, нероздільно пов’язаним з внутрішнім життям Церкви. Місія віддзеркалює природу Церкви і її основні принципи. В тій перспективі, місійність Католицької Церкви, представлена декретом ”Ad gentes”, по суті еклезіологічно універсальна. Оскільки православний підхід до питання місійности Церкви еклезіологічно євхаристичний, всякий коментар про місійність Церкви в універсальній еклезіології буде обмежений лише до певних спільних елементів богослов’я. На тій основі був зроблений цей наш коротенький коментар. В декреті майже цілком не було коментаря по відношенні до питання Помісної Церкви чи питання примату єпископа Риму. Одначе, брак коментаря на ті питання в нічому не зменшує важливости того документу для Католицької Церкви як і для розвитку екуменічного руху. Декрет про місію Католицької Церкви треба вважати як великий вклад в розвитку сучасної християнської еклезіології. Два різні еклезіологічні підходи до місії Церкви: євхаристичний і універсальний,- показують нам багато спільного в богословському оформленні місії, а одночасно час вони дають нам багатство других місійних можливостей. Треба надіятись, що студії над питанням еклезіології і місійности Церкви, представлені тим декретом, продовжуватимуться в будучому, даючи повштох розвиткові екуменічного діялогу і навчання про природу Церкви.