“Ісус і сказав: РАДІЙТЕ!”
Жінки, які спішили до гробу Господнього, несучи миро, й які не знайшли тіла Ісусового, а отримали вістку про Його воскресіння, сповнилися великої радості. Вони тепер спішили з “великою радістю”, щоб передати ту вістку учням Христовим, але, як свідчить євангеліст, “перестрів їх Ісус і сказав: Радійте!” /Матвія 28:8-9/.
Радість жінок-мироносиць була великої наснаги, яка звеселяла чуття не тільки тіла, але збуджувала, звеселяла душі їх, окрилювала їх, як і апостолів Христових, на ціле життя.
В наші часи люди рідко здобуваються на духовну радість, але вістка про воскресіння Христове - це також наша постійна радість. Всі інші радісні переживання в цім світі захмарюються журбою, смутком, турботами. Купив чоловік гарну хату - ніби радість, але тут же й турботи та клопоти: умеблювання, “морґедж”, страховка, ремонт й тому подібне.
Народилася дитина в родині - радість, але також наступають різні турботи, сподівані й несподівані....
Якби років 60-70 тому хтось сказав звичайному робітникові, селянинові/фермерові/, що він чи його діти будуть жити в хатах вистелених килимами, до яких не треба заносити ні дров, ні вугілля, працюватимуть тільки 40 годин на тиждень, їздитимуть своїми авто - куди душа забажає, дивитимуться в своїй хаті кіно-фільми, у яких спостерігатимуть як люди ходять по місяці; пектимуть і варитимуть без вогню, то напевно вони б не повірили, сказали б, що таке може бути тільки в раю...
Але все те є в нашій дійсності й ніхто такий стан за рай не вважає, а навпаки - мабуть більшість людей незадоволені, нарікають і на податки, і на дорожнечу, і на здоров'я, і на смаки та уподобання молоді, і на уряд... Радості мало.
Щоб порадіти, людина шукає якихось штучних збудників, але та штучна радість буває короткотривалою. Незаперечний факт нашого життя: чим заможніше живуть люди, тим менше мають, природної радості. Не даром сказав Господь, що людина не може жити лише хлібом /Мт.4,4/. Людина не може бути радісна від одного достатку матеріального.
Після розп'яття Христового, на другий день в суботу - була юдейська Пасха. Все було закрите, нічого не можна було купити... Але любов до Бога перемогла всі перешкоди, уже в неділю рано-раненько, ще на світанку, жінки, які були сповнені любові до Бога, до Господа Ісуса Христа, вже з дорогоцінним миром поспішають до гробу.
Очевидно, з любові до Господа вони ту ніч і не спали. Вони могли мати свої родини, виконували свої обов'язки, як матері, але ще на світанку, коли ще інші люди спали, вони поспішали до гробу Господнього.
Любов щира переборює всі труднощі, вона готова на самопожертву, на самовідречення, на переборення всіляких перешкод. Любов страху не має. Справжня любов перемагає всякий страх /Івана 4,18/. Малосильні фізично жінки-мироносиці не боялися грізних римських вояків, які, на домагання синедріону, стерегли гріб Ісуса Христа. Вони тільки турбувалися хто їм відвалить камінь від гробу, бо він був великий /Марка 16,3/.
Мироносиці-жони не могли намастити тіло Ісусове; здавалося, що даремні були їхні зусилля й витрати на миро, бо не знайшли тіла Ісусового. Порожній гріб був. Але вони дістали свою винагороду за їхню щиру любов до Господа, за всі їхні матеріальні витрати, за невиспану ніч. Ангел Господній був біля гробу:
“Не жахайтесь! Ви шукаєте розп'ятого, Ісуса Назарянина.
Він воскрес:, - нема Його тут!” /Марка 16,6/.
Це була, найбільша винагорода - з цією радісною вісткою вони були найщасливіші люди на землі. Вони перші, навіть поперед апостолів, дістали вістку про Воскресіння Христове.
“Радуйтеся завжди в Господі, і ще раз кажу - радуйтеся!” /Филип’ян 4,4/ Той клич до радості в Господі, у воскресінні Христовому залишається з нами, християнами, на всі віки - це радість і щастя у Господі. Всі, хто любить Господа, хто працює для Господа, для Церкви Христової – мають винагороду, як і жінки-мироносиці. Бо своїм воскресінням Христос дарував усім нам воскресіння й життя вічне в другий свій прихід.
Чув нарікання однієї молодої жінки:
"Тато й мама працювали довгі роки в церкві, а що вони мають, яку винагороду?"
- Мають. Люди можуть забувати, не пам’ятати про наші дати, ювілеї, заслуги, але Господь не забуде. Хто присвятив своє життя Богові, того Бог не забуде, він матиме свою винагороду. Господь про те сказав і Він засвідчив: “Небо й земля проминуться, але не минуться Слова Мої!” /Марка 13,31/.
Не. проминуться й слова Його про воскресіння, - то радість наша постійна, вічна. Амінь.
Протоієрей Тарас Славченко Неділя Мироносиць Дії 6:1-7; Мк.15:43-47;16:1-8