Чеснота пониження перед Богом і людми
4-та неділя після П’ятидесятниці
Римлян 6:18-23; Матвія 8:5-13
Сьогоднішня розповідь євангельська в основному про сотника римського війська. Звичайно в ті часи в усіх підкорених Римською державою територіях уся цивільна влада підкорялася зверхникам римського війська. Командири військових частин були одночасно й відпоручниками римської державної влади.
Римська імперія протягом віків упокорила багато країн Європи, Африки й Азії. Римські завойовники брали в полон, у неволю багато різних королів, всіляких правителів у різних країнах трьох континентів і припроваджували їх, з тисячами їхніх підданих до Риму. Тим демонструвалася всемогутність Риму.
І в наслідок того серед римлян, особливо серед представників влади, серед командирів військових виробилося почуття гордості й вищості. Всі упокорені народи вважалися за щось нижче, і, як правило, до завойованих народів римляни ставилися зі зневагою, а то й з презирством.
Отже ні Ніцше, ні Гітлер не видумали теорію вищої раси, - такі теорії, чи офіційно сформульовані, чи ні, були практиковані багатьма завойовниками, різних народів, різних рас.
Сьогоднішня євангельська розповідь найперше тим незвичайна, що представник згаданої римської еліти - сотник римського війська, - виявив не гордість перед Богом і людьми, а пониження. Крім того, він виявив велику віру в Ісуса Христа, яка може й повинна нам, християнам, служити за зразок до наслідування.
Сотник прийшов до підвладних йому людей не наказувати, а прохати, благати… При чому, не для себе він просив милості, а для свого слуги. Щоб зрозуміти всю глибину його дії, треба мати на увазі, що слуга той був не просто наймит, а раб, - отже цілком безправна особа, - річ, за тодішніми римськими законами. (Євангеліст Лука називає того слугу сотника рабом, - Луки 7,2).
Сотник, як римський урядовець, мав велику владу над ізраїльтянами, але він не хвалився своєю владою, а здобувся на пониження — він просив милості в Ісуса, який не мав жодної світської влади, який був на становищі безправного проповідника нової віри в окупованій римлянами країні.
Більше того, римський сотник, який офіційно не був визнавцем єдиного Бога, мав таку велику віру в силу духовної благодаті Ісуса, що вважав, що досить Ісусові сказати слово й його слуга одужає. Себе ж він уважав недостойним, щоб Ісус навіть зайшов у його дім.
Вражений виявленою вірою римського сотника, Ісус засвідчив, що Він “серед Ізраїля не знайшов був такої великої віри” (Матвія 8,10). І, зважаючи на велику віру сотника, зважаючи на його упокорення й пониження перед людьми, Ісус Христос виявив до нього велику милість, - справді словом, на віддалі, оздоровив його слугу:
“Іди, і як ти повірив, нехай так тобі й станеться!’ І тієї ж години одужав слуга його.” (Матвія 8, 13).
Важливо нам згадати, що кожен із нас у час болів, тяжкої хвороби чи якогось горя може звертатися до Бога. Навіть найбільші безбожники, коли їм щось дуже болить, згадують ім’я Боже. Усі люди в момент тяжких болів і переживань прагнуть, щоб їм Бог допоміг.
Але нагадаймо собі засвідчену в Євангелії правду, що той римський сотник, коли в його домі ще ніхто не хворів, коли він не просив милості ні для себе, ні для свого слуги, він все ж пам’ятав про Бога й намагався творити добро для підвладних йому людей. В Євангелії від Луки засвідчено, що той сотник поставив для ізраїльтян дім молитви (синагогу, - Луки 7,5).
Той євангельський приклад є дуже важливим для нас, і його треба пам’ятати, щоб і ми пам’ятали про Бога, чинили добро, згідно Його настанов, завжди, щоб наша віра, в Бога виявлялася в наших ділах на славу Божу й для добра наших ближніх.
Треба також згадати, що в багатьох із нас бракує почуття скромності й серед нас багато людей хочуть себе не понизити, а повищити. У багатьох наших організаціях і церковних громадах, з нагоди різних оказій, всіляких ювілеїв, не вистачає місць за головним столом. Уже ті так звані головні столи ставляться впоперек, а вздовж залі й ще місць не вистачає для заслужених. Деякі люди вважають за образу честі, якщо їх не запросили до головного стола.
Якось ми забуваємо в щоденному житті про заповідь Христову:
“Блаженні вбогі духом, бо їхнє є Царство Небесне.” (Матвія 5.8).
Буває, що нас опановує зарозумілість. Якось зустрів одного з наших “бізнесменів.” Він хотів перекусити, але не зайти в звичайний ресторан... Нарешті знайшли люксусовий. Замовляючи вишукані страви, він хвалився, що має біля 60, а здоров’я у нього, як у 20-літнього.
У розмові виходило, що всі організації не варті нічого, бо там немає такого розумного, як він, а що Церкві нашій бракує такого світлого ума, як у нього...
Через декілька днів його схопила хвороба, а через пару днів він уже був покійник. Його заносили в церкву, гарно співали хористи… але в церкві на Богослужіннях, відколи він забагатів, його дуже рідко можна було бачити. Членські вкладки висилав поштою, життя Церкви своєї не знав, але вважав себе за найбільш достойного.
Офіційно такі люди визнають себе християнами, віруючими в Бога, але через те, що вони себе вивищують перед людьми, других понижують, то не знати як їхню віру прийме Господь.
Буває, що люди нечистиві свої дії прикривають зовнішньою напускною побожністю, а других християн, зокрема - наших православних християн, нашу Православну Церкву зневажають. Приходить якось молода дівчина, яка мала вінчатися в нашій Церкві, а належала до іншої.
- Отець мені сказав, що якщо я повінчаюся в Православній Церкві, то буду потім жити цілий вік без благословення Божого, а на випадок смерті, то мою душу Бог не прийме...
Виходить, що ніби той священик, через те, що служить під владою Римського престолу, керує Божою волею: він не знає як та жінка буде жити з чоловіком, - праведно чи не праведно, добро робитиме чи зло, але він уже визначив, що коли та жінка повінчається в Православній Церкві, то вона буде позбавлена Божого благословення й її душу Бог не прийме до себе… То зразок гордості й зарозумілості, - протилежно до чеснот, які виявив римський сотник.
Святий апостол Яків навчає нас від Бога, що
“Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать” (Соборне Послання Св. Ап. Якова 4,6).
Господь же Ісус Христос ствердив:
“Хто бо підноситься, - буде понижений, хто ж понижується, той піднесеться” (Матвія 23,12).
Отже, коли хочемо отримувати милості Божі, наслідуймо римського сотника в чеснотах пониження себе й у виявленні великої віри в Ісуса Христа.
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…