«Недостойний я, Господи...»
4-та неділя після П’ятидесятниці
Римлян 6:18-23; Матвія 8:5-13
В усі часи окупанти, особливо представники окупаційної влади, вважали себе вищими, сильнішими й навіть мудрішими за тубільне населення. Як правило, окупанти опановані почуттям гордості, а до населення окупованої країни відносилися зі зневагою, презирством. (Те відомо всім тим українцям, які виростали в Україні під будь яким окупаційним режимом: німецьким, румунським, російським, польським...)
І от перед нами, в євангельській розповіді, представник римської окупаційної влади в Ізраїлі - сотник. «Горді римляни» - це незмінний епітет. Римляни, які своєю організацією, військовою силою протягом століть /3 століття до Христа й 5 століть по Христі/ покорили десятки держав у Європі, Африці й Азії, - були справді горді, - це як правило.
Але сотник, про якого розповідається в Євангелії, очевидно, був виключенням із правила. Він мав владу не тільки над сотнею римських вояків, а був представником найвищої влади - римського імператора в певній окрузі. І цей сотник виявив такі чесноти, що Господь Ісус Христос поставив його за приклад в ісповіданні віри:
“Істинно кажу вам: навіть серед Ізраїля Я не знайшов був такої великої віри.” /Матвія 8,10/.
Христос поставив перед ізраїльтянами сотника за віроісповідний приклад, який треба наслідувати. Ізраїльтяни переважно не любили того, що Ісус поставив їм сотника за приклад, бо вони мали іншу гордість - віроісповідну. Ізраїльтяни вважали себе вибраним Богом народом, визнавцями єдиного Бога, а сотник офіційно навіть не був визнавцем єдиного Бога. Та він виявив велику віру в Ісуса Христа, в силу, Його благодаті, отже тим самим і виявив таку віру, яку повинні мати визнавці єдиного Бога.
Він, сотник, виявив не гордість римлянина, що посідає владу, а навпаки- виявив пониження, признання своєї недостойності:
"Недостойний, я, Господи, щоб зайшов Ти під стріху мою,.."/Матвія 8,8/ То не штука, що кожен із нас тепер може вважати себе недостойним перед Ісусом Христом. Тепер, коли увесь світ пізнав Ісуса Христа, з доступної всім Євангелії, Дій і Апостольських Послань, з майже двох тисячолітнього існування Церкви Христової, що Ісус є справді Господь, Син Божий, як і Людський, - виявити упокорення перед Христом, віру в Нього - це цілком природньо.
Але в ті часи Ісуса Христа навколишнє середовище бачило /поза найближчими учнями/ тільки як мандрівного проповідника якоїсь нової віри. Христос, не мав жодного офіційного положення чи визнання. Тому Церква Христова й ставить нам того сотника за зразок до ісповідання віри, бо:
а. Він мав почуття своєї недостойності перед Богом, перед Ісусом Христом.
б. Він мав тверду й велику віру в силу й благодать Божу Ісуса Христа.
в. Він, сотник Римської імперії, просив ласки Божої й оздоровлення не для себе, але для слуги свого.
Зауважимо тут, що це справді чеснота перед Богом, коли хто щиро просить і бажає ласки Божої не для себе, а для свого ближнього.
Хочу тут окремо звернути увагу на виявлену сотником віру в Бога, в Ісуса Христа. Ми за кожним звершенням Літургії виголошуємо: "Вірую в єдиного Бога... і в Ісуса Христа, Сина Божого...", але часто те робимо механічно, без осмислення. Вірувати "в єдиного Бога" - це не просто визнавати, що Бог один. Також вірувати в "Ісуса Христа, Сина Божого", - то не просто визнавати, що Ісус Христос є, існує, - ми тим висловом, виголошенням, висловлюємо зобов’язання, приречення, що своїм життям, своїми діями, своїми вчинками будемо виявляти віру й надію в єдиного Бога, в єдиного Господа Ісуса Христа.
Ми тим "вірую в Бога..., в Христа" засвідчуємо, що будемо виявляти найбільшу посвяту у виконанні волі, заповідей Божих, бо ми є свідомі, що вони є для нашого добра, для нашого спасіння. Ми також висловлюємо, стверджуємо переконання, що для Бога є все можливе, що Бог може все вчинити, хоч ми нашим розумом не можемо ні осмислити, ні зрозуміти як це Бог може те все вчинити.
Взагалі ми, віруючі в Христа люди, ніколи навіть не намагаємося до кінця пізнати, зрозуміти дії Божі. Раціоналістичної віри не може бути. Апостол Павло свідчить:
"А віра - то підстава сподіваного, доказ небаченого”/Євреїв 11,1/ То правда віковічна, тому то Ісус Христос і сказав своєму учневі Хомі: "Блаженні, що не бачили й увірували.” /Івана 20,29/ Коли щось не можемо бачити, не можемо перевірити, але приймаємо те, бо воно від Бога, то є найбільш необхідна й цінна віра.
Ми, наприклад, не можемо перевірити, зрозуміти, як це хвора людина на віддалі може оздоровитись по чиїйсь молитві, силою Божою, але ми віруємо в те, бо то дійсно стається.
Ми не можемо пізнати розумом як сталося саме воскресіння Лазаря, вчинене Ісусом Христом; як у мертве тіло повернулося життя. Те можна тільки вірою пізнати, прийняти, увірувати на підставі розповіді, свідченню апостолів Христових.
Самі учні Христові, апостоли, розумом, людськими смислами не могли пізнати як хліб і вино, після благословення Ісуса Христа, перетворюються на Тіло й Кров Господні. Очима вони не могли бачити невидимого духовного перетворення, але вони, знаючи й пізнавши, що Ісус Христос є Син Божий, вірою прийняли те й передали ту віру нам.
Коли християнин каже, що він/вона/ вірує, то це не значить, що все розуміє про Бога. Людина пізнає Бога поступово, але до кінця Бог пізнаний і цілковитий зрозумілий не може бути. Де так само, як і будь- яке сотворіння, будь-яка істота на землі, що стикається з людиною, ніби знає людину, але до кінця ніколи її не може пізнати. Наприклад: і мурашка, і собака, і кінь поступово пізнають людину, але чи можуть ті істоти до кінця пізнати мрії, діяльність, коло зацікавлень людини?
Нам учені кажуть, що світло проходить 186 тисяч миль на секунду. Але людям просто неможливо уявити таке швидке проникнення світла в просторі, ми також не можемо те перевірити, але ми віримо поважним знаним науковцям, - ми приймаємо їхні розрахунки за істину. Але коли таким людям ми віримо, то "в Бога віруємо"- в Його єдиного віруємо, Йому Єдиному поклоняємося, на Нього єдиного покладаємо всю надію.
Отже, комусь із людей ми можемо вірити, довіряти тільки в якійсь певній мірі, але вірити в когось із людей - ми не можемо. Вірити ми можемо тільки в Бога. Господь Ісус Христос -це одне з виявлень Бога для людей, тому віра в Нього у нас безмежна.
Зерна, основи такої віри в безмежні можливості Ісуса Христа висловив сотник римського війська: "Та промов тільки слово, - і видужає мій слуга" /Матвія 8, 8/ - і Господь засвідчив, що така віра в Нього необхідна, щоб отримувати милості від Бога.
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…