Найбільша наша дорогоцінність
1-а Неділя Великого Посту
Євреїв 11:24-26,32-40; 12:1-2; Івана 1:43-51
Кожна людина має якісь матеріальні речі чи посілості, які вважає за найбільш цінні, дорогі, для неї: для одних найбільшою цінністю є їхня хата, в яку вони вклали багато своєї праці, й заробітку, інші вважають найбільшою цінністю свою бібліотеку, яку вони майже ціле своє життя збирали, скуповувала до неї різні книги, а ще інші вважають найбільшою цінністю своєю рахунок у банку...
Та, як стверджує життєвий досвід, всі матеріальні речі й здобутки у час війни, революцій чи стихійних природних катастроф /землетруси, повені, великі раптові бурі/ - можуть загинути.
Страхування? - У згаданих подіях буває так, що не тільки матеріяльної речі гинуть, але, гинуть і страхові /”іншуренс”/ компанії, тому немає навіть до кого звертатися з претензіями.
Життя нас переконує, що найбільшою дорогоцінністю для нас є наша правдива віра. Ми часто не цінимо те духовне насліддя, яке передали нам батьки чи яке ми самі знайшли, і аж тоді пізнаємо нашу дорогоцінність, коли ми лишаємося матеріально оголені, зубожілі. В ті тяжкі часи матеріальних втрат люди упокорені приходять до своєї Церкви, горнуться до свого християнського братерства, відчувають свою найбільшу духовну цінність - віру Христову.
І той же життєвий досвід знову ж нас переконує, що коли люди обростають матеріальними достатками, то поступово байдужіють, до своєї віри й Церкви, починають більше дорожити земними скарбами. Господь Ісус Христос /як зачитувалося в Євангелії минулої, Сиропусної, неділі/ дає нам настанову, щоб ми дбали за скарби для неба, які ніколи не гинуть, які ніхто ніколи не може- знищити /Матвія 6:19-21/.
Коли ми будемо притримуватися тієї настанови Христової, то ніякі життєві бурі, ніякі стихії світу цього не розлучать нас із нашими найбільшими цінностями, - ніхто нас не може розлучити з Господом,- як про те стверджує апостол Павло /Римлян 8:38,39/, ніхто й ніщо нас не може розлучити з нашою Церквою, з нашим Христовим братерством. Бо та єдність і цінності є духовні й від них нас ніхто не може відгородити жодними мурами, жодними дротами.
Але ми також мусимо бути свідомими, що Церква Христова, братерство Христове - це не щось, що існує поза нами, - ми повинні жити так, щоб завжди відчували себе часткою того Христового братерства, щоб завжди перебували в єдності з Господом нашим- Ісусом Христом.
В нинішній євангельській розповіді говориться про те, як творилося початкове ядро Христової Церкви. Іван і Андрій, за вказівкою Івана Христителя, самі знайшли Ісуса Христа, “побачили, де Він жив, і в Нього той день перебули.”/Івана 1,39/, Андрій, в свою чергу, не заспокоївся тим, що він особисто знайшов Спасителя, а, як засвідчено в Євангелії, “Він знайшов перше Симона, брата свого, та й говорить до нього: "Знайшли ми Месію, що визначає: Христос.” /Івана 1,41/.
Отже Андрій привів свого брата Симона до Христа, який назвав його Кифою, по грецькому то й буде -- Петро.
Ісус "знайшов…Пилипа та й каже йому: ‘Іди за Мною!’”/Там же, 43/. Але й Пилип не заспокоївся тим, що він уже знайшов Христа-Спасителя, але в свою чергу повідомив про те свого приятеля Нафанаїла й привів його до Ісуса.
Нафанаїл, хоч спочатку мав сумнів, що Христос може бути з Галилеї, але послухавши й пізнавши Ісуса, радісно виголосив: "Учителю, Ти - Син Божий..." /Івана 1,49/.
Так і на такій вірі в Ісуса Христа, як Сина Божого, утворювалася Церква Христова. Вона творилася спільними зусиллями Ісуса Христа й покликаних Ним учнів.
І в тому ми повинні наслідувати Ісуса Христа й Його учнів, коли розбудовуємо Церкву Христову в наших умовах. Звернімо увагу, що в перші десятиліття існування нашої Церкви в Канаді, священників було дуже мало, але Церква зростала й поширювалася тому, що одні світські члени покликували інших своїх приятелів, сусідів. Читання з Євангелії в першу неділю Великого Посту якраз і спрямовує нашу увагу на потребу місійної діяльності кожного члена нашої Церкви.
Але тут також мати на увазі, коли людина не практикує своєї віри щоденно, коли не бере участі в Богослужіннях у дні Господні, коли людина тільки буває рідким гостем у своїй Церкві, то вона не може позитивно впливати не тільки на інших людей навколо, а навіть на своїх дітей. Діти вчаться ісповідання віри, як і мови та всіх звичаїв, від своїх батька й матері в першу чергу.
Як тіло наше потребує постійного й регулярного харчування, так само душа наша потребує постійно поживи духовної. Про те маємо дбати завжди, а особливо під час Великого Посту, в дні, які приділені Церквою для нашого духовного оживлення й зросту в Господі.
У ці дні духовного оновлення, за висловом ап. Павла, ми маємо “скинути всякий тягар та гріх, що обплутує нас”, /щоб ми були задивлені “на Ісуса”, який перетерпів хресну смерть ради нашого спасіння /Євреїв 12:1-2/, щоб ми могли отримувати відпущення гріхів і провин наших через віру в Нього - Спасителя нашого.
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…