Повернення з дороги нечистивої
Неділя Блудного Сина
35-а неділя п. Тройці
I Коринтян 6:12-20; Луки 15:11-3
"Веселитися та радуватися треба, бо цей брат твій був мертвий - і ожив, був пропав - і знайшовся”/Лк.15,32/.
- Так звернувся батько до свого старшого сина, який, бувши вірним своєму батькові й заповітам Божим, нарікав, що батько приймає з великою почестю молодшого сина, його брата, який прогайнував частку своєї спадщини серед розпусти. Той старший син уважав, що відступник від батьківських настанов, порушник заповідей Божих заслуговує тільки на кару й зневагу, а не на вшанування, радісне батьківське прийняття.
Очевидно, батько не оправдував відступництво й розпусне життя молодшого сина, але він радів його поверненню в батьківську оселю, бо той молодший син був духовно загинув, помер, а тепер ожив..:
"бо цей син мій був мертвий - і ожив, був пропав - і знайшовся."/15,24/ За свої негідні проступки молодший син справді заслуговував на кару, а не на вшанування, але треба врахувати, треба мати на увазі, що той син усвідомив свої гріхи й покаявся:
"Прогрішився я, отче, проти неба та супроти тебе, і недостойний вже зватися сином твоїм..." /Луки 15,21/
Батько /як і мати/ не може бути безпристрасний суддя, який тільки приписує кару згідно встановлених законів, бо він має щиру любов до своїх дітей, і він, як і кожний батько та мати, міг тільки врадуватися покаянню, наверненню сина, повернення його на дорогу праведності, на дорогу життя.
Господь-Спаситель розповів притчу, життєвий приклад, а Церква подає нам її напередодні Великого Посту, щоб ми усвідомили, що визнання своїх провин, нашої гріховності перед Богом - відкриває нам двері Божої любові й милосердя нашого Отця Небесного. Христос нам тією притчею показує, що наш Бог - має до нас чуття люблячого Батька й Він даруй милість тим, хто щиро прагне стати на дорогу правди - дорогу спасіння.
Сама ж розповідь про блудного сина відкриває перед нами широку тему про блудних синів і дочок нашої Церкви, нашого народу зокрема. Ця тема була пекучою й актуальною в минулих віках, такою вона залишається й нині.
В часи польського панування певна частка з нашого народу, в більшості люди більш освічені й заможні, або належні до шляхетського стану, або ті, які прагнули здобутися до нього, покидали свою православну батьківську віру, свій нарід, щоб мати певні привілегії від Польської державної влади.
На, своє оправдання вони говорили /такі, як Вишневецькі, Яреми, Шептицькі/, що йдуть туди, де більша освіта, де служби церковні більш впорядковані й більш коротші, де мова більш культурніша. Але переважно ті блудні сини й дочки прагнули здобути впливіші посади на державній службі, здобути більші маєтки, закріпити за собою панування над своїми ближніми, щоб мати більше опертя визискувати їх.
Коли утвердилося згодом панування Російської держави на землях України, то вже віра була ніби та сама, але з тих же вищих верств нашого народу, з старшини козацької, находилися вислужники, що готові були ради привілей, "ради лакомства лукавого", ради дворянських титулів і здобуття маєтностей з ласки царської, готові були відцуратися від свого народу. Так повстали відомі аристократичні роди князів Кочубеїв, Безбородьків, Родзянків і багато інших, які йшли, за висловом Тараса Шевченка, помагати "Матір катувати, та з матері полатану свитину здирати" /Розрита могила/.
Багато було тих блудних синів і дочок, і багато з них, не так, як згаданий у Євангелії блудний син, ніколи не повернулися до своєї Батьківщини, до своєї Матері України, до свого народу - вони так і загинули духовно для свого народу й, як ми вважаємо, загинули й для Бога. Але деякі з них, поблукавши на смітниках чужої віри й культури, зрозуміли, що їхнє Боже покликання - це бути зі своїм народом, тому вернулися до нього.
Тадей Рильський у 1860 році відрікся від дворянства, створив у своєму будинкові школу для селянських дітей, вернувся до свого народу, до праці для розвитку його культури. Навіть одружився він із простою селянською дівчиною, його син Максим - відомий український письменник. /А колись предки Тадея Рильського були спольщилися, здобулися на польське шляхетство/.
Галина Журба, відома українська письменниця, у книзі Далекий світ розповідає, що її предки протягом якихось шости поколінь, були приналежні до польської шляхти, спочатку за панування Польщі в Україні, а потім і за панування Росії. Але вона розшукала, що її рід Ґалятовських колись був православним, що з її роду були навіть видатні діячі Православної Церкви в Україні, і вона вернулася до свого народу до віри й церкви того народу, збагачувала розвиток української культури, українського письменства зокрема.
Після Першої Світової війни, під час Української Національної революції, багато вернулося синів і дочок, часом із відомих аристократичних родів, до свого українського народу. Скоропадські, Дорошенки, Мартоси й десятки інших, здавалося б назавжди втрачених, повернулися до свого народу. Вони часом і говорити не могли по-українському, не знали й звичаїв нашого народу, але совість їм підказала повернутися до України й служити їй вірою й правдою.
Поетеса Олена Теліга виростала в оточенні російської культури, в російській імперіяльній столиці, в дорослому вже віці, на еміграції в Чехії, вивчила українську мову й стала визначною українською поетесою. Її розстріляли німецькі нацисти під час окупації Києва /21-го лютого, 1942 р./
Нікому не є таємницею, що й сучасні поневолювачі намагаються якнайбільше виховати серед нашого народу, як й інших поневолених народів, блудних синів і дочок, тих, які цураються свого народу, ті, які служать пізніше угноєнням для культури поневолювачів.
Але ми також віримо, що багато з блудних синів і дочок, або їхні нащадки, повернуться до свого народу. Господь діє на людські серця, Господь вкладає прагнення до справедливості, тому й чиняться великі внутрішні перетворення, тому ми є свідками, що й в наші часи люди, виховані десятиліттями в безбожництві, у службі чужому "отєчеству", як говорив Шевченко, повертаються до Бога й для служіння правді свого народу /Руденко Микола/.
Наша розмова на ту тему була б неповною, якби ми не згадали про актуальну проблему - блудних синів і дочок у країні нашого перебування. Багатьох людей спокутує тут легка дорога - відсторонитися від свого народу, від своєї віри, своєї Церкви, занглійщиться.
В Україні, в "Старім краї", відходили переважно привілейовані, але бувало, що відходили і дрібні вислужники, і взагалі люди з дрібними обмеженими інтересами. Так воно й тут є, тільки тут ніхто за те не нагороджує медалями й маєтками.
Люди, які глибше думають, які пізнають історію минулого, які розуміють і приймають, що вони по волі Божій народжені в цім народі, будуть дотримуватися вірності і Богові, і своєму народові, об'єднаному в своїй рідній Православній Церкві.
Мудрий англієць у цій країні висловив істину:
"Щоб бути добрим канадійцем, треба бути найперше добрим українцем” /Лорд Твідсмюр/.
Приклад із повернення до свого народу:
Молодий українець закінчив курс інженерії в Торонто... Він мав відоме англійське прізвище, яке змінив ще батько, щоб синові легше було... Перед випуском /"ґрадуейшен"/ хлопці намагалися бувати один в одного. І тут приятелі згаданого випускника пізнали, що його мати мало що й говорить по-англійському,що вона до сина говорить по-українському /потиху/.
Приятелі сказали, щоб вони говорили відверто по-українському, що вони шануватимуть їхнього приятеля незалежно з якої народності він походить.
То рідко можливо буває, але молодий інженер легально змінив прізвище із англійського на українське - прізвище всіх його предків по батькові...
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…