Позбутися гордості
Неділя Митаря й Фарисея
2 Тимофія 3:10-15; Луки 18:10-14
Ще дозволений час на весілля й забави, ще три тижні до початку Великого Посту, а на Ранковій Відправі/Утрені/ вже співається постова пісня “Покаяння двері відчини мені, Життядавче..." Тією покаянною піснею Церква Христова звертається до своїх вірних, щоб вони почали думати про духовне оновлення, звершення в Бозі. З чого ж те удосконалення починати?
Церква подає нам євангельську розповідь про митаря й фарисея, яку розповів Господь Ісус Христос. Із тієї Христової розповіді нам стає зрозуміло, що фарисей був добрий жертводавець, формально дотримувався заповідей Божих, але він перед Богом і перед людьми вивищувався, вважав себе кращим, ліпшим, а ніж його ближні.
Фарисей, не дивлячись на добродійства, формальне виконання Заповідей Божих, був осуджений Христом, бо він у своїй свідомості, своїх переконаннях мав почуття гордості, більшої достойності й вищості супроти інших людей: "Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирщики, неправедні, перелюбні, або як цей митник." /Луки 18,11/.
Почуття особистої гордості, зарозумілості - це великий неґатив для людини» Ще в Старім Заповіті засвідчено, що горді будуть посоромлені /Псалом 118,78/. А в Новім Заповіті апостол Христовий свідчить, що "Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать"/Соборне Послання Якова 4.6/.
І через те, що митар смиренно звертався до Бога, визнавав себе за грішного, - Христос його й оправдав, поставив нам, як зразок до наслідування, хоч можливо він і не багато творив добродійств: "Говорю вам, що цей повернеться до дому свого більш виправданий, а ніж той. Бо кожен, хто підноситься, - буде понижений, хто ж понижається, - той піднесеться." /Луки 18,14/.
Гордість не можна погодити з любов'ю до Господа чи до ближніх. Сатанаїл, коли загордився, то відійшов від Бога, став ворогом Божим. Хто гордиться своїми власними достоїнствами, плекає в собі самолюбство, той й уподобляється ворогові Божому дияволові.
Гордість - це болячка, язва, яка роз’їдає душу людську, відчужує її від ближніх, від Церкви, від Бога. Є гордість і між нами. Є люди, з якими поговориш і дізнаєшся, що всі в громаді ніщо: і той-сякий-такий, і той не вартий, а от тільки він чи вона справді достойні й чесні люди.
Не Бог, а гордість людська та зневага до ближнього породили поняття про "голубу кров" - шляхетство/аристократію/, а ще всередині неї титульні вивищення: барони, графи, князі, герцоги й т.п.
Можна погодитися, що людині, за жертовність, відвагу, геройські вчинки прислуговує право на відзначення, вияв якоїсь пошани, але надавати спадкові титули, які від народження вивищують людину понад її ближніх, і в почутті тієї фальшивої вищості виховувати цілі покоління людей,- це вияв гордості, людського гріха.
Можливо класичним зразком може служити розповідь про надання аристократичних титулів в Бразилії. Як відомо, в 1822-89 роках Бразилія була імперією, останнім імператором був Педро ІІ-й, син.
Розповідається, що заплановано було збудувати велику лікарню й закликали людей, найперше заможних, жертвувати на те добре діло. В той час у Бразилії розведено було каучукові плантації й було багато багатих людей. Збудовано було величний оперний театр і відкрито було багато розвагових установ. А от, не дивлячись на неодноразові заклики, на лікарню, якою б користувалися всі люди, мало поступало пожертв.
І ось тут імператор оголосив: за пожертву 100 тис. доларів буде надано титул князя, 70 тисяч - графа, 50 тисяч - барона. За короткий час було складено величезні суми грошей, за які можна було вже побудувати щонайменше три такі лікарні, ще й залишалася порядна сума...
Отже, з почуття милосердя люди не жертвували, а ради аристократичних титулів вивищення, титулів людської гордості, чванства - дали. На те не жалко. Так на тій будові лікарні, й було написано, що вона споруджена як пам’ятник людської гордості.
Є люди, які з почуття гордості жертвують на панікадило/павук/, щоб красувалося на видному місці їхнє ім'я, щоб у пропам'ятних книгах на видноті було поміщено їхні великі знімки. Про іншу ж яку працю для добро Христової громади, про працю на допомогу своїм ближнім, такі люди не бажають чути.
Наближаючись до Великого Посту, в якому ми маємо духовно вдосконалюватися, здобуватися на чистоту духовну, ми повинні подумати як позбутися й нашого почуття гордості. Кожен може поставити перед своєю совістю питання: як я думаю про себе, про свої заслуги й як я думаю про своїх ближніх? Чи не так, як той фарисей?
Коли ми справді бажаємо наближення до Бога, піднесення до Бога, єднання з Богом, то маємо позбутися гордості, самолюбства й здобутися на покору в Бозі, здобутися на дух митаревий усвідомлення нашої гріховності: "Боже, будь милостивий до мене грішного!” /Луки 18,13/.
Та коротка така молитва покаяння на стільки правдиво відображує християнське розуміння, що її тричі повторюємо перед прийняттям Святого Причастя. То ніби найкоротша Сповідь.
Ті люди, які не багато про себе особисто думають, а уважають себе за грішних - це ті “убогі духом", яких є "Царство Небесне” /Матвія 5,3/, про яких найперше Господь висловився у своїй нагорній проповіді. Таким людям Господь обіцяє свою найбільшу нагороду - Царство Небесне у вічності. Таким "убогим духом" і показано нам митаря у євангельській притчі, якого нам належить наслідувати в його душевнім наставленні до Бога.
Амінь.
о. Протоієрей Тарас Славченко
В Канаді, як досвідчений філолог, о. Т. Славченко мав можливість влаштуватись викладачем на одному з відділів славістичних студій, але так не сталося. Виглядає, що в його особі змагалися між собою філолог і релігійний мислитель, та перший поступився другому. Він вірно служив, 29 років, як трудолюбивий священник і педагог у парафіяльних громадах східної і західної Канади, куди його посилав Провід УГП Церкви. У кожній громаді, піклувався успішним розвитком українських (рідних) і недільних (релігійних) шкіл…