Рівноапостольний князь Володимир
З Мінеї.
З іменем святого рівноапостольного великого князя Володимира нерозривно пов’язана визначна подія в історії нашого народу – Хрещення Русі. Проте християни на Русі жили й раніше – за часів панування язичництва. Так, християнкою була бабуся князя Володимира княгиня Ольга, яка сподобилася слави святих рівноапостольних жінок. Святитель Димитрій Ростовський, описуючи житіє святого князя Володимира, процес християнізації нашого народу умовно ділить на чотири періоди.
Вперше слов’янські племена, що жили на території майбутньої Київської Русі, почули євангельську проповідь від святого апостола Андрія Первозванного ще в І ст. після Р. X. Святий Андрій пройшов від Криму через усю країну до майбутнього Новгорода, всюди хрестячи наших предків та наставляючи їх у вірі Христовій. На київських пагорбах він провістив заснування великого міста, забудованого численними християнськими храмами.
Другий період відноситься до часу правління Візантійського імператора Василія Македонянина (867-886). Константинопольський Патріарх Фотій (857-867; 877-886) прислав на Русь єпископа Михаїла, який став проповідувати слово Боже серед язичників. На їхню вимогу єпископ Михаїл звершив чудо: він звелів розпалити вогонь і поклав на нього Євангеліє, яке при цьому залишилося неушкодженим. Тоді багато людей повірили у Христа.
Втретє масове хрещення слов’яноросів мало місце за часів рівноапостольної княгині Ольги, після її хрещення. Свята Ольга збудувала багато християнських храмів. Але не хрещення держави в цілому, хрещення всього народу відбулося тільки за святого Володимира, який по праву називається просвітителем Русі, бо він просвітив її світлом Христової віри.
Святий князь Володимир був сином київського князя Святослава (972). Вперше ім’я Володимира згадується в руських літописах 968 року в оповіді про нашестя печенігів, коли його бабуся, свята рівноапостольна княгиня Ольга (969; пам’ять 11 липня), з малолітніми онуками та жителями Києва, через відсутність її сина Святослава на той час, були взяті в Києві в облогу степовими кочовиками. Вдруге ім’я князя Володимира зустрічається в руських літописах 970 року, коли князь Святослав незадовго до своєї смерті розділив Руську землю між трьома синами: старший син, Ярополк, отримав Київ, середній, Олег, – землю Древлянську, а молодший син, Володимир, – Новгород.
Невдовзі після смерті Святослава між братами почався розбрат. Щоб помститися за загибель свого воєводи, вбитого князем Олегом під час полювання, князь Ярополк у 977 році виступив з раттю на землю Древлянську. Далекі тоді ще були від його серця слова: "Не в силі Бог, а в правді”.
Ставши єдинодержавним князем Русі, Володимир здійснив кілька вдалих воєнних походів: завоював Галичину (Червону Русь), підкорив в’ятичів і радимичів, переміг камських болгар, успішно воював з печенігами і таким чином розширив межі своєї держави від Балтійського моря на півночі до ріки Буг на півдні. За прикладом хазарських каганів (мусульман) у князя Володимира було, крім п’яти дружин, багато наложниць.
Утвердивши свою владу, великий князь київський Володимир усіляко сприяв зміцненню на Русі язичницької релігії – багатобожжя, культ стихійних сил природи. Він встановив на київських пагорбах ідолів Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Симаргла, Мокоші, яким приносилися жертви, і не раз земля Руська зрошувалася невинною кров’ю.
У 983 році, після вдалого походу на ятвягів, князь Володимир за звичаєм вирішив принести жертву ідолам. Бояри кинули жереб, що випав Іоанну, сину варяга Феодора, який був християнином (від часів княгині Ольги в Києві при храмі на честь пророка Божого Іллі існувала християнська громада). Феодор відмовився віддати свого сина-християнина в жертву бездушним ідолам, сказавши князівським воїнам: "У вас не боги, а дерево; нині є, а завтра зогниють... Бог один, Який створив небо і землю, зорі та місяць, і сонце, і людину...”. Розлючений натовп київських язичників зруйнував будинок варягів, під уламками якого Феодор та Іоанн прийняли мученицьку кончину (пам’ять 12 липня). Передсмертні слова святого Феодора, передані великому князю Володимиру, вразили його.
Душа князя, яка шукала істинної віри, не знаходила спокою. Володимир став згадувати своє дитинство та благочестиві настанови, які чув від своєї бабусі рівноапостольної Ольги. Він почав сумніватися в істинності поганських богів. Дізнавшись про це і про його бажання прийняти істинну віру, до Києва почали приходити проповідники з різних країн. Літописне передання про "випробування вір” оповідає, що першими в 986 році прибули посли від болгар-мусульман, які жили за Волгою, на річці Камі. Опис мусульманського раю з гуріями сподобався сластолюбному князю, але обрізання здалося непотрібним, а заборона на вино – неприйнятною. Він відпустив мусульман з миром, сказавши їм: "Вино – веселість Русі, не можемо без нього”. Посли німецьких католиків говорили князю про велич невидимого Бога Вседержителя та нікчемність поганських ідолів. Князь відповів їм: "Повертайтеся назад; отці наші не приймали віри від Папи”.
Уважно вислухавши іудеїв, які прийшли з Хазарського каганату, князь Володимир запитав, де їхня батьківщина. "В Єрусалимі, – відповіли вони, – але Бог за гріхи розсіяв нас”. "Як же ви осмілюєтеся пропонувати свою віру, коли самі за гріхи перебуваєте під гнівом Божим?”, – заперечив Володимир. Після цих проповідників прибув до Києва грецький філософ, посланий Патріархом Константинопольським Миколаєм Хрисовергом. Він виклав князю Володимиру історію створення світу та гріхопадіння, Боговтілення та Спокути, а наостанок розповів про Друге пришестя й показав ікону Страшного Суду. Вражений цим зображенням, Володимир зітхнув: "Добре тим, хто стоїть праворуч (праведникам), і горе тим, хто стоїть ліворуч (грішникам)”. "Якщо хочеш стояти з праведниками, то прийми хрещення”, – сказав йому філософ. Володимир подумав і відповів: "Зачекаю ще трохи”.
Відпустивши грецького посла з дарами, князь Володимир зібрав своїх старшин і бояр на раду. Було вирішено відправити послів і випробувати кожну віру на місцях. Обрали десять мужів, "добрих і розумних”, і послали їх до мусульман, латинян і греків. Найсильніше та найсприятливіше враження на послів справило богослужіння греків у константинопольському храмі Святої Софії, Премудрості Божої. "І не знаємо ми – на небі ми були чи на землі, бо на землі не можна побачити такої краси”, – розповідали посли після повернення до Києва. Вислухавши їх, бояри сказали князю Володимиру: "Якби поганий був закон грецький, то не прийняла б його бабця твоя Ольга, яка була наймудрішою...”.
Незабаром після цього, у 987 році, князь Володимир виступив у похід на місто Херсонес (Корсунь) в Криму, яке на той час належало Візантійській імперії. Захопивши Херсонес, він почав домагатися руки царівни Анни, погрожуючи в разі відмови походом на Константинополь (Царгород). Брати царівни візантійські імператори- співправителі Василій та Константин поставили умовою шлюбу прийняття князем Володимиром віри Христової. "Я давно випробував і полюбив її”, – відповів князь Володимир.
Коли царівна Анна прибула з духовенством до Херсонеса, князь Володимир раптом осліп. Царівна запропонувала йому негайно охреститися, сподіваючись на зцілення. Під час святого Хрещення князь Володимир прозрів і тілесно, і душевно, і в духовному натхненні вигукнув: "Тепер я побачив Бога Істинного!”. Деякі з дружинників князя, вражені цим чудом, також охрестилися. У святому Хрещенні князя Володимира назвали Василієм на честь святого Василія Великого. Тоді ж у Херсонесі відбувся його шлюб з царівною Анною. Князь Володимир як "віно” (викуп) за дружину повернув місто Херсонес Візантії, збудувавши в ньому на згадку про своє хрещення храм на честь святого Іоанна Предтечі і Хрестителя Господнього.
До Києва князь повернувся разом із княжною Анною, константинопольськими та херсонеськими священнослужителями, взявши із собою богослужбові книги, церковне начиння, а також святі мощі Климента, єпископа Римського , та його учня Фіви.
Арабський історик Ях’я Антиохійський (кінець X – початок XI ст.) та вірменський історик Стефан з Тарона, названий Асохіком (кінець X ст.), повідомляють, що після одруження князя Володимира з царівною Анною він допоміг візантійському імператору Василію II придушити повстання Варди Фоки, пославши для цього руське військо. Таким чином зміцнилися династичні та міждержавні зв’язки між Руссю та Візантією.
Після повернення до Києва князь Володимир зібрав дванадцятьох своїх синів і, підготувавши їх до прийняття віри Христової, охрестив. Охрестився й увесь його дім і багато бояр. Потім князь Володимир узявся до викорінення поганства на Русі й почав ревно нищити поганських ідолів: одних спалив, інших порубав, а головного ідола – Перуна – було скинуто з пагорба в Дніпро. Відразу ж після знищення ідолів відбулося оглашення киян євангельською проповіддю. Священнослужителі, а також княжичі та бояри, охрещені раніше, обходили площі та будинки киян і наставляли їх в істинах Євангелія, викривали суєтність і марновірність поганства.
Одні кияни тоді ж прийняли святе Хрещення, інші вагалися. Великий князь Володимир призначив день всенародного Хрещення (за деякими даними, 1 серпня 988 року) і оголосив по всьому місту: "Якщо хтось не прийде зранку на річку, чи то багатий, чи то вбогий, чи жебрак, чи невільник, непокору до мене виявить!”. Тільки найзапекліші язичники виявили супротив цьому велінню великого князя і втекли з Києва. Більшість киян прийшли на те місце, де притока Дніпра Почайна впадає у Дніпро. "Якби нова віра не була кращою, князь і бояри не прийняли б її”, – так говорили в народі. Багато людей, старі й молоді, матері з дітьми, входили у води Дніпра; священнослужителі на чолі з першим Київським митрополитом Михаїлом читали молитви. Коли Таїнство святого Хрещення було звершене, князь Володимир, звівши очі на небо, подякував Богу й підніс молитву: "Боже великий, Який створив небо і землю! Зглянься на нових людей цих і дай їм, Господи, пізнати Тебе, істинного Бога, як пізнали країни Християнські. Зміцни віру їхню праву та непохитну і мені допоможи, Господи, на супротивного ворога спасіння людського, щоб, надію покладаючи на Тебе і на Твою державу, мені перемагати підступність його!”. Наслідком прийняття християнства князем Володимиром і поширення його на Русі стало храмобудівництво. Князь Володимир наказав споруджувати християнські храми на тих місцях, де раніше стояли кумири. У тому ж 988 році в Києві було побудовано храм на честь святителя Василія Великого на пагорбі, де стояв ідол Перуна; наступного року запрошені з Візантії майстрові будівничі заклали храм на честь Пресвятої Богородиці на тому місці, де прийняли мученицьку смерть варяги Феодор та Іоанн (церкву було зведено в 996 році, вона отримала назву Десятинної). Руські літописи повідомляють, що князь Володимир особливо опікувався духовною освітою народу: "І звелів попам по містах та селах приводити людей до Хрещення, і дітей навчати грамоті, премудрості книжній...”.
У храмах, які облаштовувалися за велінням князя Володимира, богослужіння звершувалося за православним чином, зрозумілою для народу рідною слов’янською мовою, за тими книгами, які ще за століття до цього було перекладено з грецької на слов’янську мову святими рівноапостольними братами Кирилом і Мефодієм, першовчителями Словенськими. Завдяки цьому храми Божі ставали всенародними училищами віри, а віра Христова мирно й порівняно швидко поширювалась по всій Русі. Святе Хрещення прийняли після Києва жителі Новгорода та Смоленська, Полоцька й Турова, Пскова, Луцька, Володимира-Волинського, Чернігова, Курська, Ростова Великого та інших руських міст.
Апостольська ревність великого князя Володимира, просвітителя Русі, сягала так далеко, що він посилав християнських проповідників на береги Двіни та Ками, у степи диких печенігів i половців.
Труди великого князя Володимира й перших Київських митрополитів Михаїла та Леонтія, вірних його сподвижників, дали чудові плоди. Минуло кілька років, і до кінця X ст. на Русі вже були свої єпископи, священики та диякони, значно збільшилася кількість грамотних людей усякого віку та стану.
Русь залучалася до християнської культури та цивілізації, увійшла в сім’ю християнських народів Європи. Після прийняття Хрещення святий великий князь Володимир внутрішньо преобразився, став новою людиною, що її облагодіяв Дух Святий, став прикладом милосердя та співчутливої любові до ближніх. Виконання заповідей Христових і настанов Святої Церкви стало мірилом життя та поведінки великого князя.
Слова Євангелія "блаженні милостиві” глибоко запали в душу святого князя Володимира. Він щедро роздавав милостиню своїм підлеглим. У дні церковних свят, які князь проводив у радості християнській і любові, в нього готувалися три трапези: перша – для духовенства, друга – для жебраків і вбогих, третя – для себе, бояр та служивих людей.
Піклуючись про бідних, роблячи благодіяння тим, хто цього потребує, даючи притулок подорожнім, пом’якшуючи кару злочинцям, князь Володимир незабаром заслужив усенародну любов, а люди заслужено почали лагідно називати його "Володимир Красне Сонечко” (це ім’я і століття потому зберігалося за ним у народних піснях та билинах).
На виконання християнського обов’язку миротворства святий Володимир припинив військові дії і цілковито віддався турботам про мирне влаштування держави. Щоб убезпечити себе від набігів кочовиків і захистити кордони Русі, святий князь Володимир побудував у державі міцні фортеці.
За святого рівноапостольного великого князя Володимира Київська Русь досягла розквіту, її вплив поширився далеко за межі держави.
Піклуючись про благоустрій Руської держави, святий князь Володимир роздав уділи, тобто міста та області, в управління своїм синам: старшому Вишеславу – Новгород, Ізяславу – Полоцьк, Святополку – Туров, Ярославу – Ростов Великий, Всеволоду – Володимир-Волинський, Святославу – землю Древлянську, Мстиславу – Тмутаракань, Станіславу - Смоленськ, Судиславу – Суздаль, Позвизду – Луцьк. Живучи у своїх уділах, сини, удільні князі, мали коритися своєму батькові – великому князю київському, від якого були залежні. На жаль, після смерті святого князя Володимира між братами виник і поглибився міжусобний розбрат.
Блаженна кончина святого рівноапостольного великого князя Володимира сталася 15 липня 1015 року в селі Берестовому неподалік від Києва. Поховали його в Десятинній церкві. Весь руський народ гірко оплакував князя.
За великого князя київського Ярослава Мудрого (1054) Руська Церква вже шанувала пам’ять святого князя Володимира, просвітителя Русі. Митрополит Київський Іларіон у своєму похвальному слові князю Володимиру називає його другим Константином, апостолом Руської землі, і, звертаючись до нього, говорить: "За добрі справи нині отримав нагороду на Небесах – блага, приготовані Господом тим, хто любить Його, і насолоджуючись спогляданням Його, помолися Господу про землю свою та людей...”.
Під час монголо-татарського нашестя чесні останки святого князя Володимира були поховані під руїнами Десятинного храму. У 1635 році їх було знайдено, чесна глава князя Володимира спочивала в Успенському соборі Києво-Печерської лаври, частинки святих мощей – у різних місцях. У другій половині XIX ст. в Києві було зведено храм на честь святого рівноапостольного князя Володимира.
У 1888 році на березі Дніпра, неподалік від місця Хрещення руського народу, було встановлено пам’ятник святому рівноапостольному князю Володимиру (скульптори В.І. Демут-Малиновський та П.К. Клодт, архітектор К.О. Тон) – один із багатьох монументів, присвячених просвітителю Київської Русі.
По церковній традиції в день пам’яті рівноапостольного князя Володимира читається «Слово про Закон і благодать Іларіона, Митрополита Київського (1054; пам'ять 21 жовтня). (Див. в кінці Мінеї, ст. 303)